ПЕЧЕРСК


ЧИТАЙТЕ ДЛЯ ПОЗНАНИЯ КИЕВА 2

ЧИТАЙТЕ ДЛЯ ПОЗНАНИЯ КИЕВА 2

київській публікації й перекладений у Воронежі трактат Трюбле про красномовність. Ставши митрополитом Київським, Євгеній запровадить у Духовній академії посібник для проповідництва — «Совет молодому проповеднику, данный одним наставником». Як і в трактаті Трюбле, поради наставника — Болховітінова починаються не з прийомів ораторського мистецтва, а з необхідності «познания человеческой души» 2.

Нарешті, продовжуючи працювати в біографічному жанрі, викладач семінарії перекладає з французької «Всеобщую хронологию знаменитых мужей, прославившихся искусствами, науками, изобретениями и сочинениями во всем свете от начала мира до наших времен». Він доповнює книгу бібліографією російських письменників та відомостями про них. Саме тут уперше здійснена спроба подати в систематизованому порядку зібрані дані про авторів. Список налічував 73 імені.

Одночасно з перекладами Болховітінов починає працювати над великим твором — «Российской историей». Перший варіант був готовий уже на початку вересня 1792 р. Університетський товариш Болховітінова, а тепер відомий видавець С. І. Селівановський, з котрим існувала домовленість про видання, схвалив зроблене. Однак Болховітінов, посилаючись на зайнятість перекладом книги про Вольтера, несподівано відкладає термін подання рукопису спочатку на три місяці, потім ще і ще. В січні 1793 р. він пише видавцеві: «Некоторые приятели мои уже аплодируют мне, но я на них не очень полагаюсь. Теперь я весь обкладем историческими книгами» 3.

Віднині стан напруженої роботи стає для нього звичним І необхідним. Проте водночас саме від Ідеї великої узагальнюючої праці з російської історії він відходить. Причину цього найчастіше вбачають у тому, що, мовляв, молодий учений зрозумів: така робота йому не під силу, матеріалів дуже замало, й поставив перед собою скромніше завдання — дослідження невеликих історичних сюжетів І пам’яток. Таке пояснення, на нашу думку, поверхове, адже йдеться про гідний подиву вчинок: 26-річна добре освічена людина, яка зробила декілька вдалих літературних спроб, відчуває свої здібності й сили, підтримана небайдужими до Тї талантів особами, близька до здійснення свого творчого задуму, раптом відмовляється від нього, хоча успіх здається гарантованим.

Звичайно, співробітництво Селівановського не було лише Іружньою послугою: видавець добре знав про здібності-

БолховІтІнова і розумів кон’юнктуру. Адже з того часу, як побачила світ «История Российская» князя Щербатова, минуло майже двадцять років (додамо, що приблизно стільки ж залишалося до виходу Карамзінської «Истории государства Российского», яка відкрила людям XIX ст. давню історію їхньої вітчизни). Якби задум Болховітінова був здійснений, його праця заповнила б історіографічну лакуну цілком своєчасно.

Незважаючи на молодість, автор був здатний реально оцінити свою працю і, виявивши недоліки, недосконалості, продовжувати пошук. Чи не було все зроблене ним пізніше продовженням тієї праці над російською історією, нанизуванням нового на основу, створену в 90-ті роки XVIII ст.?

Період, названий автором уже згадуваної книги про Болховітінова «ранніми роками життя», поставив на часі багато наукових проблем, вирішенню яких БолховітІнов присвятив усе подальше творче життя. В його багажі подорожуватимуть зошити з воронезькими нотатками, нарисами, творами учнів, для яких він був уважним І цікавим співавтором. Курсові праці воронезьких семінаристів опиняться у бібліотеці київського Софійського собору й доживуть до нашого часу, зберігаючи стиль мислення й інтонацію учнів та вчителя.

«О знаниях, пособствующих истории» — назва твору, читаного, за власноручним записом Болховітінова, «в публичном собрании Воронежской семинарии 1794 года июля 4 дня студентом богословия и учителем исторического и географического класса Николаем Орловым». «Почтеннейшее собрание и вы, юные питомцы Муз!» ' — так починається цей рукопис, правлений рукою Болховітінова і створений за його натхненними настановленнями. Ставлення до студентів як до «питомцев Муз», одна з яких — муза Історії Кліо,— збережеться у Болховітінова й у ті роки, коли він як митрополит Київський очолюватиме Конференцію Київської академії. Ні складні перипетії його життя, ні високий митрополичий стан не змінять його пильного інтересу й дійового піклування про тих, хто починає свій шлях у науці.

«Природа не столь щедро снабдила нас временем, чтоб доставало нам оного на потерю... Досужное время без наук єсть смерть и гроб живого человека» в,—- цитує студент Орлов Сенеку. Болховітінову були надзвичайно близькими ці слова. Проте він був згоден із філософом і в тому, що «надобно давать роздых умам. Чрез то они соделаются лучше и добреє». Почавши з легкого, не позбавленого гумору привітання, автори в доступній, необтяжливій манері викла- 4 5 дали Ідеї співробітництва Історії з іншими науками, зокрема з географією та хронологією. Фактично йшлося про комплексне джерелознавство, про те, що без доповнення історичних джерел даними інших наук неможливо скласти вірного розуміння подій та явищ, бо «часто даже причины самых исторических деяний скрываются в географических сведениях» , І поєднання географії з «историческим чтением... есть первое пособие основательного и ясного исторического учения» 6 7 8. Цю тезу Болховітїнов підтвердив у найвизначнішій зі створених ним у Воронежі праць — «Историческом, географическом и экономическом описании Воронежской губернии» П. А спеціальні заняття Болховітінова допоміжними історичними дисциплінами допомогли йому стати одним з основоположників вітчизняної палеографії, бібліографії, сфрагістики, археографії, дипломатики та Ін.

Легка напівігрова манера як стиль викладу серйозних наукових гіпотез та концепцій у студентських творах, до яких Болховітінов був причетний безпосередньо (в рукописах є його редакторська правка), можливо, підтримувалася загальним настроєм та стилем життя, де значне місце посідали літературні студії, поезія, куплети власної вигадки, а також театр, улаштований воронезьким намісником Чертковим у себе вдома. У Воронежі Болховітінова знали не лише як семінарського викладача, але також як організатора літературного гуртка, членів якого об’єднували загальні інтереси, ідеї, дружба. З колегами по семінарії йому, як правило, було важко порозумітися, а поза стінами закладу він надавав перевагу спілкуванню з учителями головного народного училища, лікарями, чиновниками.

Молодий захват, енергію, щирість дружби Євфимій Олексійович цінував і підтримував, бо сам був особистістю непересічною і "приємною для людей, які його оточували. У Києві мн побачимо його дещо іншим - роки, труднощі, втрати, життєві враження, роздуми. звичайно, змінять його. Проте бажання й уміння спілкуватися, увага до людей, котрі йому цікаві, залишаться на все життя. Він любив усамітнену працю, можливість побути наодинці з книгами й рукописами, але ніколи не був кабінетною людиною. Його величезне листування — це енергійний діалог із тими, що складали своєрідний науковий гурток — спадкоємець літературного гуртка воронезьких часів.

На початку 1800 р, Болховітінов їде з Воронежа до Петербурга. Останні місяці, прожиті в рідному місті, названі

в одному з його листів нудними. Через кілька днів по приїзді в столицю його вбиратимуть у чорний чернечий клобук. «Итак, я теперь Евгений, архимандрит Зеленецкого монастыря» |2,— напише він воронезькому другові. Початок нового століття — його Рубікон. Смерть дружини й трьох дітей майже водночас стала не тільки гіркою подією особистого життя. Можливо, вічні питання, які досі були на відстані й виникали хіба що у розмовах із друзями й на сторінках книжок, тепер постали перед ним безпосередньо і невідхильно й вимагали його особистого вибору.

Отже, в автобіографії митрополита читаємо: «По овдове-нии в 1799 г. вытребован преосвященным С.-Петербургским митрополитом Амвросием в С.-Петербург и с 3 марта 1800 г. определен в Александро-Невской Академии префектом. [...] 9 числа того же марта пострижен в Александро-Невской Лавре».

Три роки в Петербурзі були дуже тяжкими через «хлопоты», «каторжную службу», необхідність «идолопоклонничать по синодальным». «В монастыре обходиться, кроме ректора, не с кем: все скрытны и не очень сговорчивы, не так, как в Воронеже или матушке-Москве» 9 10,— зізнавався Євгеній близькому другові. Цікаво, що пізніше, під час перебування митрополитом у Києві, його самого звинувачуватимуть у підозрілій потаємності. І хто? — обер-прокурор Синоду князь О. М. Голіцин. У листі до Фотія Юріївського той ділився своїми спостереженнями: «... все ученые светские его очень любят, и в его здесь (в Петербурге.— Т. А.) пребывание беспрестанно он с ними был, а некоторые из них вольнодумцы. Сам я его видел несколько раз: вид его находил почтенным; в разговорах основателен, а говорил более об устройстве и экономии епаршеской, но не распространялся со мною о духовных материях и был со мною генерально скрытен» 11. Треба віддати належне обер-прокуророві Синоду: спостерігаючи (а можливо, й наглядаючи) за Бол-ховітіновим, він точно визначив особливі риси його поведінки й манер. Учені завжди любили й поважали Болховітінова, хоч не обходилося і без суперечок, а іноді й заздрощів. Наукове спілкування було великою втіхою його життя, а в єпархіальній службі ця діяльна людина докладала зусиль до справ господарських та наведення порядку. У Києві практично незалежна від місцевої влади діяльність митрополита давала змогу ще більше виявити всі ці риси його натури.

Однак повернемося на деякий час до Петербурга. Ці тяжкі роки принесли все ж чимало користі. Тут зав’язуються перші наукові знайомства, в тому числі з О. М. Оле-ніним, О. X. Востоковим, Д. І. Хвостовим та ін. Серед цих знайомств виокремлюється дружба (мабуть, саме так можна схарактеризувати ці стосунки з огляду на значення, яке вкладалося в це слово у XIX ст.) з канцлером графом Миколою Петровичем Румянцевим. Майже двадцять років вели вони інтенсивне листування, що стало енциклопедією гуманітарної науки того часу12.

В автобіографії митрополита Євгенія наступні (після петербурзьких) двадцять років уміщені в дванадцять рядків. З 1804 р. протягом трьох років він був єпископом Староруським та вікарієм Новгородським, потім упродовж майже п’яти років — на єпископській кафедрі у Вологді. Влітку 1813 р. його переведено до Калуги, а 7 лютого 1816 р. призначено архієпископом Псковським. Два ордени — св. Ан-ни І ступеня та св. Володимира II ступеня — доповнили його титул словами «та кавалер». Після двадцяти рядків про службову кар’єру йдуть дванадцять сторінок, де перелічені видані та невидані праці Болховітінова. Тим-то він сам показав, у чому полягає суть І сенс його життя. А вже звідси, в разі необхідності, будемо повертатися до джерел тих праць та ідей, котрі він розвивав і втілював у Києві.

Отже, вранці 16 березня 1822 р. петербурзьку заставу переїхали декілька карет і візок, споряджені у тривалу й нелегку путь. Донедавна архієпископ Псковський, переведений на київську кафедру, Євгеній виїхав до Києва відразу після одержання височайшого дозволу, вже з Києва надсилаючи листи петербурзьким знайомим із вибаченнями за поспіх, що не дав змоги попрощатися.

10 квітня в Чернігові його наздогнав кур’єр з височай-шим рескриптом: «Преосвященный митрополит Киевский Евгений!» — звертався до Болховітінова Олександр І і сповіщав, що «признал за благо» возвести Евгенія в цей високий сан, «желая воздать по заслугам вашим» 13.

Сучасникам запам’яталося, що коли вищий клір Лаври прислав до дніпровської переправи назустріч Болховітінову царську позолочену карету, «митрополит с неудовольствием принял такой знак почтительной предупредительности и потребовал другой экипаж для отъезда в Софийский собор» 14.

Як де все несхоже на зустріч попередника Євгенія — митрополита СерапІона! У своєму щоденнику за 1804 р. Серапіон залишив захоплений відгук про прийом, влаштований йому в Києві. Все розчулювало його: й розкішні церемонії, і велика кількість страв...

Поява митрополита Євгенія могла справити невигідне враження на тих, хто за часів СерапІона пізнав мирне тихе життя й необтяжливу службу. Болховітінов негайно взявся за єпархіальні справи. Перше уявлення про їхній стан склалося вже через декілька тижнів: у листах він стримано визначав ці справи як «весьма запутанные». Незважаючи на це, він ладив з колишнім митрополитом, часто бачився з ним, вів довгі бесіди, про що Серапіон залишив не дуже змістовні, але шанобливі записи у своєму щоденнику.

Листи митрополита Євгенія до казначея Митрополичого Дому ігумена Серафима Покровського 15 — це справжній звід господарських розпоряджень та порад. Вникаючи в усі тонкощі єпархіального господарства, Євгеній не тільки контролював його ведення, а й давав численні практичні рекомендації, виявляючи обізнаність у будівництві, утримуванні коней, копанні криниць, упорядкуванні друкарні та відливанні шрифтів для неї тощо.

І в Софії, І в Лаврі в 1822 р. митрополит Євгеній застав занедбане господарство, занепаді будівлі. Така ж картина була й на попередніх місцях служби, й усюди з невтомністю й терпінням він брався за відбудову: «Да поможет Бог и здешнее возобновить» 16. Навесні 1823 р, Серафимові, котрий ще служив у Пскові, митрополит Євгеній розповідав, що «опять поднялся на постройки, да и зимою не переставал». Наприкінці 1824 р. митрополита викликали до Петербурга,— він сподівався, ненадовго, але обставини склалися так, що повернутися він зміг лише через два роки. «Если Бог даст — увидите меня, то заметите во мне большую перемену,— писав Євгеній Серафимові влітку 1826 р.— Много и похудел и поседел. Но, слава Богу, еще не упали силы для киевских трудов» 17. I тут-таки, попередивши про відправлення до Киева обозу з книгами, він переходить до господарських справ: «Я думаю, что побелка по старой штукатурке будет не прочна без стирки. Лучше лишнее заплатить, но прочнее сделать. Хорошо, что крыльцо и другие отделаны... Пора строить кузницу».

У Москві, куди він потрапив 1826 року на коронаційні урочистості, Євгеній, підрахувавши свої прибутки, «увидел, что мог пожертвовать на киевское попечительство 5000 р.»18 Надзвичайно ощадливий, Болховітінов справляв на людей, які мало його знали, враження скупого, але це була ощадливість людини, знайомої з нестатком; він зберіг співчуття до тих, хто потребує допомоги, і не тільки молився за неімущих та знедолених, а й допомагав їм власними грішми.

Беручись за службові справи з самого ранку, митрополит, за спогадами сучасників, «сам непосредственно рассматривал каждое из них (дел.— Т. А.), как бы оно ни было обширно и запутано; для этого от секретарей своих он строго требовал подробнейших выписок и -мгновенно замечал опущение малейшего обстоятельства, относившегося к делу. Докладов не любил никаких, а сам читал бумагу и тут же полагал резолюцию, отличавшуюся необыкновенною точно-стию и ясностию» 19. Так буде до останніх навіть не днів, а годин його життя.

Цілком природними виглядають в його київських листах нарікання на зайнятість: «Сам я еще не имел досуга заняться разысканиями древностей,— скаржився він Румянцеву в листі від 16 липня 1822 р,— А учусь еще кивским текущим делам»20.

Хоча справ дійсно було багато, гадаємо, що ця липнева скарга — перебільшення. Траплялося, що Болховітінов замовчував розпочату наукову працю чи знахідки: він вважав за краще повідомляти про реальні результати й висновки. Самий шлях пошуку залишався, як правило, не відомий нікому, крім нього. Тому, можливо, й складалося враження, нібито йому все легко дається.

Все ж таки є відчуття, що до наукової творчості Євгеній повернувся негайно після прибуття до Києва. Першого ж київського дня, 11 квітня 1822 р., відбулася його зустріч з київським істориком Максимом Федоровичем Берли не ьким, автором виданого в 1820 р. «Краткого описания города Києва». 17 квітня Берлинський пише в своєму щоденнику 21 про відвідини Євгенія, згадуючи при цьому про якусь книгу. 5 травня новий запис — про зустріч у Євгенія, котрий «дал книги». Уже 7 травня в листі президентові Петербурзької Академії художеств О. М. Оленіну Болховітінов повідомляв: «Первую древность в Киеве со вниманием осмотрел я софийскую мозаику» 22 23.

Історик, перший ректор Київського університету М. О. Максимович, близько знайомий з Волховітіновим, вважав, що «тому, кто подготовил, между прочим, шесть частей Истории Российской иерархии, изданной Амвросием в 1807—1815 годах,—-тому не трудно было составить в Киеве Описание Софийского собора с Киевской иерархией, напечатанное в 1825 году, напечатать и Описание Киево-Печерской Лавры, вторично изданное в 1831 году. А некоторою подготовкою, конечно, служили ему и прежние краткие описания Лавры и Софийского собора»23.

Максимович був упевнений, що думка про книгу, присвячену київській Софії, «конечно, была у него (Євгенія.—Т. А.) еще перед прибытием его в Киев и водворением в соборе Софийском»24. Свідчення Максимовича підтверджує й Інокен-тій Борисов, ректор Київської Духовної академії з 1830 р., один із найближчих митрополитові людей у Києві. «Известно ли вам,— запитував він Макарія Булгакова, знаменитого богослова, церковного історика й майбутнього митрополита Московського,— что покойный преосвящ. Евгений располагал писать историю церкви? У меня есть несколько глав ее начальных. Из нее взята у него история Софийского собора...» 25 26 В листі Булгакову від 27 березня 1847 р. ІнокентІй додає: «Тут увидите, по крайней мере, его идею истории русской церкви и план. Писал он ее, как я вам, кажется, говорил прежде, немного, поворотил потом к истории киевского Софийского собора, о которой он сам не раз говорил, что она будет вместо истории русской церкви» . Важливе свідчення. Воно пояснює і місце, яке посіла ця праця у творчості автора, й лабораторію її створення, і її композицію.


Избранные труды по истории Киева, Митрополит Болховитинов Е., 1995









© Copyright 2013-2015

пишите нам: webfrontt@gmail.com

UA | RU