Проте друге видання Словника духовних письменників та-ки побачило світ 1827 року. В ньому було зібрано 268 біографій. Рецензія в журналі «Московский Телеграф» 1828 року назвала статті словника «трактатами отличного достоинства».
Словнику світських письменників пощастило менше. Євгеній не встиг побачити за життя навіть перше його видання. У 1831 р., відчуваючи брак сил на клопотання, він написав своєму другові Івану Снєгірьову, що передає йому всі свої «записки о светских русских писателях» та право на їх видання. «А у меня по смерти все пропадет»46. Турбота Євгенія про матеріали словника не була марною, бо доля його архіву дійсно склалася трагічно. Через чотири роки по його смерті П. І. Савваїтов стане свідком спалення у вологодському Архієрейському Домі БолховітІновських паперів, які йому лише частково вдалося врятувати47. Ніби передбачаючи посмертний характер видання, Євгеній просив Снєгірьо-ва: «При издании вами словаря не упоминайте о моем имени: журналисты и публика сами вспомнят обо мне, а по смерти моей, как хотят»48.
Як би не ставились нащадки до наукової спадщини Євгенія Болховітінова, його словники російських письменників визнані працею неоціненною.
У 1828 р. в Лейпцігу вийшла книга Ф. Штраля «Das getehrte Russland» {«Учена Росія»). Автор використовував матеріали словника Болховітінова і в передмові зазначив, що основою книги стала праця «ученейшего русского митрополита Евгения».
1919 року відомий історик літератури Д. І. Абрамович писав: «С появлением Словаря Евгения началось в наших университетах систематическое преподавание русской литературы... В своем Словаре русских писателей Евгений дал превосходные для своего времени образцы и научного исследования, литературной критики и вместе с тем картину всей русской литературы, собрал множество данных, рисующих движения нашей умственной жизни...»49
Як ми пам’ятаємо, у творі воронежця Миколи Орлова, написаному під керівництвом Болховітінова, а фактично у співавторстві з ним, проголошувалась ідея про поєднання географічних та історичних знань, використання хронології — тобто про комплексні Історичні дослідження. Коло дисциплін, які Євгеній освоював і ставив на службу історії, розширювалося. Пошук старожитностей не тільки в архівах, а й тих, що сховані у землі,— в цьому він убачає своє пряме завдання. Ще в Новгороді й Пскові він наважується на розкопки, визначає культурний шар і встановлює його глибину для Новгорода. У Києві ця діяльність Євгенія набуває більшої обгрунтованості, послідовності. Сан митрополита, авторитет у наукових колах допомагають в організації справи, досвід та продуманість дій сприяють налагодженню перших систематичних розкопок.
Київська земля багата на історичні скарби, пам’ятки, залишки, чи, як їх тоді називали, «осколки» старовини. Знаходились й ентузіасти, котрі звертали свою увагу на ту чи іншу археологічну пам’ятку. Першим київським археологом вважають Максима Федоровича Берлинського. Брала участь у розкопках київська поміщиця Анна Олександрівна ТурчанІ-нова — письменниця, добре освічена жінка (в Києві її називали «філософка»). Вона володіла, як переказували, магнетизуючим поглядом і здібностями, що дозволяли їй навіть проводити лікувальні сеанси в Петербурзі. За її участю та фінансовою допомогою Берлинський проводив розкопки у Вишгороді та Золотоверхо-Михайлівському монастирі. Але все це були епізоди. М. М. Долгорукий, відвідавши Київ 1810 року, писав про Десятинну церкву: «Никогда бы я не подумал, что она так брошена и презренна, как я ее нашел... Мы скорее пустимся добывать кусок лавы из-под римских развалин, нежели похлопочем о славе собственной нашей
to
древности» -
Випадкові археологічні знахідки в Києві часто потрапляли до приватних рук, залишались ледь відомими, недоступними для науки. Попередники Євгенія (навіть ті з них, котрі розуміли значення археологічних пам’яток) практичних кроків для врятування й вивчення старожитностей не робили. Типовий випадок записаний митрополитом Серапіоном у його щоденнику 27 червня 1808 р.: під час риття канав для підмурків церкви Різдва «голов и костей человеческих вырыто премногое число и положено кучею великою»50 51. Розпорядженням митрополита було лише передбачено кістки закопати й відправити панахиду.
Будівельна діяльність на початку XIX ст. ще не перетворилася на лихоманку, проте ставала активнішою й помітнішою. Ближче до середини століття вона охопить район нинішнього Хрещатика, з’являться чудові Липки, почнеться освоєння території навколо майбутнього університету. А під час приїзду Євгенія до Києва та в перші роки його перебування тут будівництво обмежувалося районом старих укріплень та відновлених у середньовіччі валів фортець. Тобто пов’язані з цим земляні роботи велись на території «міста Володимира», «міста Ярослава», «Михайлівського відділення» давнього Києва. Організація розкопок та налагодження хоча б елементарного контролю під час земляних робіт були більш ніж своєчасними.
Офіційною датою початку археологічних досліджень Десятинної церкви вважається 17 жовтня 1824 р. Вона згадується в усіх опублікованих звітах. Початок розкопок пов’язували з клопотанням київського мешканця О. С. Анненкова про дозвіл на власні кошти відбудувати храм. Цю ж саму дату назвав Євгеній в листі до Румянцева від 10 грудня 1824 р.: «Я доселе удерживался донести вашему сиятельству о предприятии моем узнать план знаменитой Десятинной церкви, скрытой под щебнем, ибо, не нашедши еще^ничего ясного, не хотел я и доносить. Поручение мое охотно принял известный вашему сиятельству статский советник Лохвицкий; я дал денег на работников. С 17 октября начали открывать следы фундаментов и большую часть плана по следам оного открыли, но в стороны еще не копали»52. Але ось які цікаві факти містить щоденник Максима Федоровича Берлинського ще за 1823 р.: «5 сентября; С Евгением у Десятинной, у Трехсвятительской и у его читали ... 28 сентября: С Евгением у Десятинной начал копать, у него поздно взял тетради»53. Отже, виявляється, перші розкопки були проведені у присутності Євгенія за рік до офіційно зафіксованої дати. Трьохсвятительську і Десятинну церкви Євгеній згадує в «Описании Киево-Софийского собора», друга частина якого присвячена «первоначальным церквам в Киеве до создания К и ево-Соф и некого собора». У збереженому руко-писі Опису зроблено чимало виправлень стосовно Десятинної церкви, змінені, зокрема, розміри церкви. Такі уточнення могли з’явитися тільки як результат розкопок. Перша археологічна розвідка 1823 року не дала повної картини, проте вирішила принципове питання: давня церква була більша, ніж побудована на її місці Петром Могилою. Саме таке припущення висловлював Євгеній, не знаходячи підтримки в Румянцева. Археологічні дані довели правоту Болховітінова.
У 1824 р. розкопками Десятинної церкви займався за дорученням митрополита Кіндрат Андрійович Лохвицький. Більше десяти років він присвятить надалі дослідженню київських археологічних пам’яток. З ім’ям цього невтомного ентузіаста пов’язане відкриття Золотих Воріт, Ірининської церкви. Незважаючи на захоплення містицизмом та схильність до археологічних фантазувань (як це було зі знахідкою на Андріївській горі нібито залишків хреста, встановленого Апостолом Андрієм Первозванним), Кіндрат Андрійович став визнаним практиком археологічної справи в Києві. Йому належала ініціатива збереження Золотих Воріт, створення в Києві Музею старожитностей. Невтомний Лох-вицький зумів домогтися від «батьків міста» офіційного дозволу й коштів на розкопки. Треба віддати належне людям, котрі жертвували власні гроші на починання, що не приносили їм прибутку. Документ під назвою «Подписка на раскрытие древностей в Киеве»54 згадує серед жертводавців губернського предводителя дворянства графа Тишкевича, поміщика Лопухіна, фельдмаршала Остен-Сакена, генерала Красовського, предводителя дворянства Київського повіту Бутовича, київського, подільського і волинського генерал-губернатора Левашова та ін.
У 1830-х роках невеликий гурток київських істориків поповниться викладачами повоза снова ного університету й зазнає якісних перетворень. Але пам’ять про цей гурток як предтечу наукових комітетів, комісій та товариств другої половини XIX ст. і разом з тим пам’ять про митрополита Євгенія — ініціатора науково-історичної діяльності в Києві — збережеться. Про це напишуть М. Максимович, В. Іконни-ков, М. Василенко, Д. Абрамович та багато інших учених, котрі склали когорту київських істориків. Є цікаве свідчення великого знавця Києва та його історії Володимира Івановича Щербини в статті, присвяченій передісторії київських історичних товариств. Його вислів: «під впливом Євгенія у київському громадянстві пробуджується Інтерес до історії»55— це, мабуть, відбиток не лише документальних даних, а й родинного переказу: Щербина — онук Євгенія Петровича Рудиковського (1784—1851)—київського військового лікаря, історика-аматор а, власника чудової бібліотеки, близького друга родини Раєвських, доброго знайомого Болхові-тінова. Публікуючи матеріали «З родинного архіву», В. Щербина писав про свого діда: «Были у Б. П. довольно обширные знакомства и в среде духовенства. Самое замечательное из них — знакомство с митрополитом Евгением»56.
Цілком імовірно, що В. Щербина у нарисі про історичні товариства зважив на свідчення діда, добре обізнаного не лише з літературними смаками, а і з науковими інтересами та настроями тодішньої київської інтелігенції. Зрозуміло, однак, що йдеться лише про певну частину київської громадськості, Загалом же організація митрополитом Євгенієм археологічних розкопок, видавнича діяльність, праця в архівах, пошук давніх документів у запорошених або вогких купах паперу, а потім робота над ними, нагляд над переписуванням тощо —все це порушувало звичні уявлення про сферу діяльності й спосіб життя ієрарха православної церкви. Загальноприйнятої вимоги — «мертвящей пышности архиерейской» (за висловом М. Лескова), яка вважалася обов’язковою приналежністю сану, Євгеній не дотримувався, І це не могло не викликати відповідних чуток, аж до сумнівів у його побожності. Чутки ці сягали синодальних і придворних кіл, де існувала думка, що цей найосвіченіший з ієрархів «не сохранял приличного своєму сану отдаления от мирских обычаев»57.
Відлунням цієї думки вже на початку нашого століття стала, наприклад, біографічна характеристика Євгенія, що супроводжувала публікацію його портрета у виданні великого князя Миколи Михайловича «Русские портреты XVIII и XIX столетий»: «Монашество он принял исключительно из расчета обеспечить себе спокойную и безбедную ученую деятельность»58. Це безапеляційне твердження навіть у наш час видається цинічним. У тій чи іншій формі воно переслідувало Євгенія всі роки його чернецтва. Він напевно знав про існуючі думки й чутки І ставився до них по-христнянському мудро.
Звернувшись до наукової спадщини Болховітінова, ми намагалися зосередитися саме на ній, не вдаючись до його діяльності як митрополита, хоча, безперечно, ці обидві грані його життя були нерозривні. Втім, це надто велика і, як кажуть, окрема розмова. Ми обмежимось лише кількома тезами.
Погляд Євгенія на православне чернецтво взагалі й ставлення до факту власної належності до нього зокрема — різні речі. У митрополита склався в цілому негативний образ сучасного йому російського православного чернецтва. «Ему бы лучше проситься в монахи,— писав Євгеній Серафиму Пок-ровському в грудні 1826 р. про якогось Милославського.— Он в тунеядстве тратил только напрасно свое время. Я с ним навсегда расстался за неблагодарность». Дармоїдство, що, на думку Євгенія, процвітало серед ченців, він сприймав як вияв особистої невдячності до нього. Але знання дійсності не скасовувало закони й принципи власного життя. «Мы все по монашеству званы на служение, а не на покой. Требовать от других о себе попечения, не печась о общей пользе, не монашеское дело»,— стверджував митрополит у згаданому листі, Л. С. Мацеевич, котрий публікував це листування у «Трудах Киевской Духовной Академии», знайшов точне визначення для Євгенія — «пастырь-трудолюбец». Завжди знайдуться люди, які вважатимуть, що для митрополита це зиконім недостатньої побожності, І серед сучасників Євгенія були такі. Цікаве свідчення залишив один із сподвижників Болховітінова на археологічній ниві — К. Лохвицький. Кіндрат Андрійович вів записи про свої досліди, чергуючи їх із численними довідками, листами тощо. Серед них маємо й фрагмент щоденника, який стосується митрополита Євгенія. А поскільки щоденник досі був невідомий і не публікувався, то дозволимо собі навести довгу цитату.
12 лютого 1833 р. Лохвицький ходив до митрополита, причастився й одержав назад свою записку «О раскрытии Крестовоздвиженского места, где существовали две церкви в XIII и XVI веках в память на сем месте водружения Креста Святым Апостолом Андреем». Записка призначалася для Московського товариства історії та старожитностей, а Євгенію була подана як почесному члену Товариства «для препровождения в оное» ще 24 травня 1832 р. Євгеній, далекий від археологічних фантазій Лохвицького, не передав записку до Товариства І повернув її авторові. Коли Лохвицький приїхав додому (він жив на Подолі) й розгорнув свою записку, він побачив, що в деяких місцях вона була нібито намоченою: «Увидел слезами закапанное, в трех местах... Сие меня чрезвычайно поразило. И я благодарил Бога, действующего Духовною Силою животворящего Креста... В сем случае... я наверное узнал, что сей Тайный Благочестивый Митрополит Евгений встает поутру весьма рано, не позже 4-х часов, не тревожа никого, сам зажигает свечи посредством машинки самозажигательской. Читает, пишет, молится и плачет. Но в обществах никогда не возможно и подумать, чтоб он был такой тайный исполненный силы Благочестия, потому и виду не подает, а все светское говорит»59.
Важливість цього свідчення важко переоцінити. Звичайно, записка Лохвицького, хоча й написана Із щирим захопленням, не могла викликати сліз Євгенія. Але, мабуть, вода, що випадково на неї потрапила, багато в чому прояснила складну картину ставлення київського товариства до митрополита та його діяльності. Лохвицький «відкриває» нібито таємну побожність митрополита й дякує за це Богові, бо його засмучувала досить поширена думка про неблаго-честя високої духовної особи (хоча єдиною підставою для цього стало те, що митрополит у товаристві «все светское говорит»). Іншими словами, зовнішня канва поведінки людини не відповідала уявленням про норму, що склалася у суспільстві, й це призвело до того, що товариство наповнило цю зовнішню оболонку тим змістом, який, на його ж думку, цій оболонці має відповідати.
Ще раз скажемо, що й про це Євгеній знав, як знав про сумніви О. Голіцина та про його «консультації» зі знаменитим Фотієм Юріївським (про що ми згадували вище). Однак це знання не перетворилося для нього на залежність. Він ішов своїм життєвим шляхом, не звіряючи його з громадськими стереотипами, не вдаючись до марнослав’я. «Мужайтесь и не ослабевайте,— казав він,— несмотря на все недоброхотные запинания; добрым делам всегда бывают препятствия от тех, кои сами не хотят или не способные делать их. Лучший способ побеждать их, даже пристыдить таких недоброхотов есть — успевать в начатом»60.
...7 березня 1837 р, в канцелярії обер-прокурора Святійшого Синоду була відкрита справа № 18030 «О кончине Киевского митрополита Евгения»61. У рапорті секретаря Київської Духовної Консисторії Максима Матвеева, яким починалася справа, доповідалося, що Євгеній помер після короткочасної хвороби. Але послання єпископа Чигиринського Інокентія Борисова, вміщене слідом, повідомляло, що за годину до смерті митрополит встиг підписати 28 консисторських паперів. «Заключение» доктора К. Бунге та штаб-лікаря Є, Рудиковського доповнює сумну картину; 22 лютого о 7-й годині вечора Євгеній відчув, що його кинуло в холод, те саме повторилося о першій годині ночі. Проте вранці 23-го митрополит, як завжди, почав працювати, «не прося помощи». О 7-й годині ранку новий напад остуди. Євгеній ліг на канапе й сказав, що хотів би заснути...
* * *
«Хорошо, что вы сами при жизни издаете свои произведения. После нас издатели иногда портят сочинения всяк по своему»62,— писав архієпископ Псковський Євгеній своему близькому знайомому — знаменитому поетові Гаврилі Романовичу Державіну 3 липня 1816 р. Згодом Болховітінову довелося переконатися на власному досвіді, що й за життя авторів видавці часом не щадять їхніх творів. Тільки після того як він улаштувався в Києві, налагодив роботу лаврської друкарні, домігся дозволу на створення Цензурного комітету при Конференції Київської Духовної Академії, він зміг спокійно стежити за виданням своїх праць. Поліграфічні якості київських видань дали змогу автору піднести «Описание Киево-Софийского собора» в дар імператриці (влітку 1825 р.)63 та Російській Академії наук (у листопаді того ж року)64.
14 січня І 832 р. Євгеній повідомляв петербурзькому видавцеві і книгопродавцеві Петру Івановичу Глазунову про намір підготувати друге видання опису Софійського собору65. У зв’язку з цим Волховітінов хотів перевести ілюстрації до книги з літографського каменя на мідні дошки. Глазунов був готовий приступити до роботи, але малюнки, які йому вислали в одній теці з примірниками щойно надрукованої у Києві «Истории княжества Псковского», по дорозі потрапили у воду, пообмерзли й були відправлені до друкарні на просушування. Тільки півроку по тому Ілля Іванович Глазунов, котрий очолив справу по смерті свого брата, запевняє Болховітінова, що приступає до різьблення малюнків66. «Буду ждать от вас корректур рисунков к описанию Киево-Софийского собора, которое я готовлю уже вторым изданием,— відповідав Болховітінов ЗО серпня 1832 р.— Мы печатали и Описание Лавры, и Описание собора по целому заводу, и в три года они на месте разошлись. Описание Лавры уже и 2-м изданием с поправкою и Умножением напечатано еще в прошлом году и скоро расходится»67. Але з листа Глазунова від 9 грудня Болховітінов дізнався про підготовку лише двох малюнків. Відстань Київ — Петербург між автором і друкарем відігравала негативну роль навіть у питанні виготовлення ілюстрацій. Болховітінов відчував це завжди, саме тому він доклав стільки зусиль для налагодження ви давничої справи в Києві. Коли ж здійснив це, перевидав на самперед славнозвісний Синопсис та цілу низку своїх праць із поправками й доповненнями, суворо стежачи за рівнем друкарського виконання.
Після смерті Болховітінова численні його праці не зникали з поля зору дослідників із різних галузей знань. їх вивчали історики, літературознавці, мистецтвознавці, музикознавці, філологи, географи, етнографи та інші, використо-
вуючи насамперед книги, видачі за життя автора, а також нечисленні видання першої половини XIX ст. Особливо пощастило, як ми пам’ятаємо, болховітіновським словникам, У 1876 р. наукова громадськість, відзначаючи ІОО-річчя з дня народження митрополита, висунула ідею підготовки зібрання його праць. План видання склав академік
1.1. Срезневський, на думку котрого, необхідно було випустити не менш як вісім томів Із тематичним розміщенням матеріалу. Три томи належало присвятити творам з історії Південної Русі, України, Києва. Сюди, безумовно, мали ввійти «Описание Киево-Софийского собора» та «Описание Киево-Печерской Лавры», які, на думку багатьох учених (у тому числі Д. Сперанського, Ф, Титова та ін.}, є найважливішими з праць БолховІтінова київського періоду.
Практичного втілення Ідеї не відбулося, хоча час від часу лунали голоси на користь її здійснення. Останні сім десятиліть до думки про перевидання та видання праць БолховІтінова не поверталися. У переддень 225-річчя з дня народження митрополита Євгенія у і992 р. на його батьківщині у Воронежі було перевидане «Историческое, географическое и экономическое описание Воронежской губернии».
Нинішнє видання деяких праць БолховІтінова, сподіваємося, стане певного віхою в історії наукової спадщини митрополита. Вперше в одній книзі зібрані його твори, присвячені Києву. Жанри цих творів різні: монографічне дослідження, автобіографічний нарис, науково-історичні есе, але в цій різноманітності ще очевиднішими стають цілісність, сутнісна єдність діяльності БолховІтінова, загальний характер його наукових спрямувань. Болховітінов не написав своєї «Истории государства Российского», але все, що він зробив, ніби поєднується в одну велику працю, присвячену головній темі —історії Вітчизни та співвітчизників.
ТЕТЯНА АНАНЬЄВА
ОПИСАНИЕ
КИЕВО-СОФИЙСКОГО СОБОРА И КИЕВСКОЙ ИЕРАРХИИ
Киево-Софийский собор, несколько столетий первенствовавший между церквами Российской иерархии, не первою был в Киеве воздвигнутою церковью христианскою. А потопу прежде описания его не бесполезно будет исследовать:
1) о начатках христианской веры в Киеве;
2) о первоначальных церквах киевских.
Избранные труды по истории Киева, Митрополит Болховитинов Е., 1995